luk_aa (luk_aa) wrote,
luk_aa
luk_aa

"Никаких гимназий на "собачьем языке". Як білі генерали освіту реформували

16 серпня 1919 року генерал-лейтенант Май-Маєвський взявся керувати народною освітою
Освітою він зайнявся не з доброї волі - за збігом обставин. Як "главноначальствующий" чотирьох губерній, Май-Маєвський повинен був доносити до населення підпорядкованих територій вказівки Особливої Наради при Головнокомандуючому збройними силами Півдня Росії. А ту якраз страшенно турбувало питання "об учебных заведениях с преподаванием на малорусском языке".
Тому і з'явився у славному місті Харкові вельми цікавий наказ №22, немовби списаний з комедії Грибоєдова "Горе от ума":
Я князь-Григорию и вам
Фельдфебеля в Волтеры дам,
Он в три шеренги вас построит,
А пикнете, так мигом успокоит.
(На хвилинку. Середина серпня 1919 го. Мамонтовський рейд лише відтермінував контрнаступ червоних. На заході готовий до удару Махно. На сході Будьонний вийшов на ближні підступи до Харкова і Царицина. Денікін з явною нестачею сил і засобів готується до наступу на Москву. А запійний алкоголік генерал Май-Маєвський не знайшов в ці тяжкі часи нічого кращого, ніж перейнятися боротьбою з українством взагалі і з українською мовою зокрема)
Трьома підписами - генерала, полковника і поручика - перекреслювалося навхрест все, що було зроблено в галузі українізації освіти з 1917 року. Ось, до прикладу, пункти перший і другий третьої частини документу: "Преподавание "украиноведения" (история и география Украины) упраздняется...Преподавание малорусского языка и литературы допускается в качестве необязательных предметов на общих основаниях".
По суті, наказ №22 був серією влучних ударів по найболючіших місцях. Згідно з ним, всі російські школи, переведені попередніми владами на "малорусский язык", повинні були знову повернутися до російської мови. Викладання українською дозволялося лише в приватних навчальних закладах, що перебували на утриманні приватних осіб або ж громад.
Державне фінансування шкіл з "малорусским языком" викладання припинялося. Заборонялося також утримувати українські навчальні заклади коштом земств та міст
За словами відомого національного діяча Володимира Доленка, цей наказ рішуче налаштував проти денікінців "всі українські кола" Харкова, що цілком зрозуміло. Та більш цікавою видається реакція російських лібералів: схвальна, але з певними застереженнями.
У огляді від 21 серпня 1919 року харківська "Новая Россия" акцентувала увагу на тому, що наказ містить лише головні положення про українську школу. До того ж, з посиланнями на ще дореволюційні закони. Тож, очевидно, більш докладні правила будуть оприлюднені пізніше.
Згадавши недобрим словом "необузданный шовинизм и гонения на все русское" часів "владычества Петлюры и Болбочана", "Новая Россия" слушно зауважила, що до питання мови викладання у національній школі треба ставитися дуже обережно. Бо існує цілком реальна небезпека "разбередить чувства" поміркованої і лояльної частини українців. Навіщо ж створювати нових ворогів?
Газета навіть дозволила собі здивуватися з приводу того, що хтось побачив небезпеку для єдності Росії у субсидуванні українських шкіл з державної та місцевих скарбниць. Після чого продемонструвала несподіваний оптимізм: "Будущие постановления найдут ту меру, при которой охрана законнейших прав общегосударственного языка будет совмещена с удовлетворением истинных потребностей отдельных национальных групп".
"Будущим постановлением" стало звернення "К населению Малороссии" Головнокомандуючого збройними силами Півдня Росії генерала Денікіна від 25 серпня 1919 року.
"Населению" вкотре пояснили, що український рух - зрадницький, здавна підтримується і роздмухується німцями. А українці - лише "малорусская ветвь русского народа".
Російська ліберальна інтелігенція зустріла денікінське звернення ледве не оплесками.
На практиці "умиротворение" обернулося виселенням єдиної у Харкові української гімназії.
Формальний привід для того був. Навчальний заклад, хоч і утримувався коштом купця Івана Гаращенка, розташовувався у казенному будинку - приміщенні 2-ї класичної гімназії.
Отримавши наказ звільнити будівлю протягом тижня, педагогічний колектив спробував домовитися з новою владою. До генерала Мая-Маєвського ціла делегація пішла: члени попечительської ради Гнат Хоткевич і Володимир Доленко, голова батьківського комітету Іван Гаращенко, директор гімназії Олександр Попов та його заступник Феодосій Федюченко.
Пізніше, у 1931-му, на допиті у Державному політичному управлінні Попов розповів чекістам, чим ці клопоти скінчилися: "Май-Маевский грубо заявил нам, что гимназии "на собачьем языке" он не разрешит. А на малорусском наречии частную гимназию без прав открыть можно".
Вперті українці спробували звернутися до ще одного впливового військового, який хоч і був переконаним імперцем, проте українською балакав змалку. Але і тут не пощастило: "Шкуро принял нас в пьяном виде, и, кроме фривольных шуток мы от него ничего не услышали".

Оскільки час підганяв, голові батьківського комітету довелося мобілізувати всіх знайомих маклерів, які, зрештою, і знайшли по Коцарській занедбаний будинок колишнього директора земельного банку. "День і ніч, протягом семи діб, - згадував Іван Гаращенко, - кипіла робота. Підлога, стіни, електрика, вода, каналізація і інше було приведено до ладу і гімназія переведена в своє приміщення. Чотири місяці довелося утримувати своїм коштом увесь учительський персонал".
Українській гімназії імені Бориса Грінченка пощастило: знайшлася людина з великим серцем і таким самим гаманцем. Та це було, швидше, винятком, аніж правилом. Три початкових школи з викладанням українською мовою так і не змогли відкрити восени 1919-го навчальний рік - державне фінансування припинилося, а щедрих благодійників якось не трапилося.
Підсумки генеральського втручання в освітні справи підбили 23 грудня 1919-го, під час делегатського зібрання представників педагогічних рад Харкова. За кілька днів після того, як Червона Армія вигнала з міста Добровольчу.
І підсумки ті виявилися невтішними: "Представники ріжних шкільних групіровок... визнали цілком безпорадний стан школи в зв'язку з мобілізацією учителів білогвардійцями, епідемією сипняка, відсутністю палива і т.д.".
Але знайшлися і острівці благоденства: "Найкраще стоять школи громадські та українська гімназія ім. Грінченка, котрі забезпечені педагогічним персоналом, паливом і т.д". Тобто ті, хто свого часу не став чекав милостині від "золотопогонної наволочі".
З гордістю представник української гімназії прорік під час наради: "Школа була з глумом викинута на вулицю. Без коштів, без прав. Але спільними зусиллями батьків, учителів і учнів всі невзгоди були подолані".
За такий, без перебільшення, подвиг, шкільний колектив удостоїла добрим словом боротьбистська "Пролетарська правда". Вона ж і на пророцтво наважилася: ось, мовляв, ті люди, які стануть основою нової, червоної школи!
Не стали, насправді - сіли.
Жоден з тих п'яти, які заради рідного слова ходили на уклін до білих генералів, не уникнув конфлікту з радянською владою. Неодноразово арештовували Попова, Гаращенка. Доленка. Одначе їм пощастило вижити і виїхати в еміграцію. Хоткевича та Федюченка розстріляли у 1938-му.
Зате пророцтво професора Палієнка збулося: українці Харкова отримали, врешті-решт, не лише середню, а й вищу освіту рідною мовою. І з таким "правительственным контролем", що про "всякое враждебное направление в преподавании" страшно було і помислити!
От тільки держава, яка на цей контроль спромоглася, називалася вже не Росією...

Едуард ЗУБ. історик, краєзнавець (м. Харків)


Tags: Україна, история, росія, харків
Subscribe

Recent Posts from This Journal

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment